- Куди йде кохання? - запитало маленьке щастя у свого батька.
- Воно вмирає, - відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не уміють Кохати!

    Маленьке щастя задумалося: Ось виросту великим і стану допомагати людям! Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і щодуху прагнуло допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого стало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, аби знайти ліки від своєї недуги.

     Чи довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своїй дорозі, лише стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розлоге дерево і прилягло. Лише задрімало, як почуло кроки, що наближаються.
     Розплющило очі і бачить: йде по лісу дряхла стара вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї:
- Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися.

     У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася на траву. Трохи відпочивши, мандрівник повідав Щастю свою історію:
- Образливо, коли тебе вважають такими дряхлими, адже я таке ще молоде, і звуть мене Кохання!
- Так це ви Кохання?! здивувалося Щастя. Але мені говорили, що Кохання це найпрекрасніше з того, що є на світі!
      Кохання уважно поглянула на нього і запитала:
- А тебе як звуть?
- Щастя.
- От як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами воно  дістала зі свого лахміття дзеркало.
      Щастя, поглянувши на своє віддзеркалення, голосно заплакало.Кохання  підсіло до нього і ніжно обійняла рукою.
- Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? - схлипувало Щастя.
- Нічого, - говорило Кохання, - Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними.

    І ось під тим розлогим деревом Кохання  і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися. З тих пір, якщо з чийогось життя йде  Кохання, разом з ним йде  і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть.